Захист прав українця – понад усе!
17:07 25.04.2007
Цей лист надійшов до нас з Італії, від студента аспіратнтури Папського Університету св. Ансельма в Римі, з факультет політичних наук Андрія Грицевича.
У своєму листі Андрій піднімає надзвичайно важливі питання – трудова міграція українців за кордон. Як відомо, за неофіційними підрахунками, близько 5 мільйонів українців працюють в Росії, Польщі, Румунії, Італії, Португалії та йнших країнах, і мало хто з них вважає за доцільне повернення найближчим чкасом – через те, що існуюча влада не взмозі забезпечити їм нормальні умови для жимття й самореалізації.
Метою написання цього мого листа до Вас є бажанням
висловлення підтримки «Народній Самообороні» та висвітлити одну з дуже болючих проблем
нашої нації, яка в нас в Україні вже впродовж 16 років незалежності навмисно оминається
багатьма її урядами, - а саме проблема української трудової еміґрації.
Часто роздумуючи над величчю духу нашого українського народу, у світлі його віковічної історії, хочеться сказати, що його досягнення є справді великими, які заслуговують на особливу увагу та пошану. Ще з покон віків творче багатство української душі завжди було належно оцінене не тільки в Україні, але й поза її межами. Ним ми, українці, повинні гордитись і розвивати його не лишень в контексті нашого внутрішнього суспільного життя в Україні, але також і в контексті міжнародної культури та історії.
Де б не закинула доля наш український народ, якою б жорстокою вона б не була по відношенню до нього, життєвий досвід все ж таки доводить – український народ є незламним і нездоланним! Як підтвердження цього, у багатьох країнах Європи, Америки, Канади, Бразилії, Австралії, українці, які у певний період часу добровільно-примусово були змушені залишити свою рідну землю і податись у пошуки куска хліба, не зламались на чужині, а навпаки, – вистояли. І як наслідок цього зараз по цілому світі є наші українські церкви, театри, музеї, університети.
Українська творчість виявила себе і в багатьох інших різних галузях суспільно-політичного та соціального життя, давши світові геніїв української музики, поезії, мистецтва, літератури, філософії, богословії, культури, історії тощо. Та однак, на превеликий жаль, нам, які є нащадками козаків, нації, яка прагне свободи і справжньої незалежності, - судилось бути людським презирством та погордою. І це не лише у минулому, але і в сучасному.
Нажаль так є, що вже впродовж багатьох років незалежності нашої держави, українська трудова еміґрація завжди була однією з найбільш небажаних тем для розмов українських урядовців. Якщо говорити про політичний аспект цього питання, то ті громадяни України, які добровільно-примусово були змушені виїхали на заробітки, завжди були і залишаються певним «табу» суспільства, щоб не казати, окремим типом українського суспільства, яким політики і урядовці просто нехтували та продовжують нехтувати і проблеми якого на політичному рівні ніколи конкретно не піднімалися. У соціальному аспекті, це явище не можливо ніяк інакше охарактеризувати, як підневільне існування українців, ганьба і їх приниження. У сучасному стані справ, цей феномен вражає ще більше, бо передвиборне гасло регіоналів «покращення вашого життя вже сьогодні» перетворило це гасло у факт ще більшої масової української еміґрації. На сьогоднішній день українська трудова еміґрація - це сім мільйонів громадян України, які залишили своїх дітей, батьків, чоловіків, жінок, свою роботу і подалися «у дорогу в нікуди». Це сім мільйонів синів і дочок України, яких добровільно-примусово витиснули за межі економічного і громадського життя власної Батьківщини. Щодо цього питання, то тут дуже влучно висловився голова координаційного комітету Трудова Спілка «Солідарність» з міста Рима п. Віктор Горобчук, який на народних слуханнях «Дамо оцінку владі» сказав наступне:““Заробітчани”, “нелегали”, “батраки 21 століття” - такими епітетами характеризують сьогодні той конгломерат українських громадян, який приховується за туманною назвою – «четверта хвиля». Ніхто не уточнює - від кого і від чого втікає сучасний українець. Які сили впродовж 15 років «незалежності» примушують його покидати Батьківщину у прошуках куска хліба. По кількості витиснутих за межі України мігрантів уже “незалежницька” українська влада може сміло змагатися зі всіма попередніми окупаційними режимами, що спричинили перших три "хвилі" еміґрації. Адже таких масштабних втрат "людського фактору" економіка України не знала навіть після другої світової війни. Чи відбулись якісь зміни у трудовій політиці сучасного, або двох попередніх проукраїнських урядів? Дайте самі собі відповідь. На жаль і по сьогоднішній день, даний український уряд не спромігся виробити чіткої стратегії плану розвитку України, який би враховував "еміграційний фактор" розвитку української економіки та зробив все для того, щоб покращити умови захисту прав українських заробітчан за кордоном, або у кращому разі, створити такі умови, щоб ті громадяни України, які гнуть спину для розквіту інших держав, повернулися додому і працювали б для своєї держави. Хоча це і так зрозуміло чому сучасний уряд не прагне змінити дану ситуацію. Якщо на міждержавному рівні і відбувається якийсь в’ялий процес визнання "заробітчанської проблеми", то на рівні внутрішньої соціальної політики немає жодної системної ув’язки семимільйонного факту економічної розрухи в державі з напрямками розвитку внутрішньої соціально-економічної політики держави. Можливо тому зараз на Україні є можливі розмови про "економічну стабілізацію" і "зменшення безробіття", які, однак, втрачають будь-який сенс при врахуванні "фактору заробітчанства".
Роздумуючи уважно над цією проблемою, хочеться сказати, що проблеми семи мільйонів громадян України, які по великому рахунку, десять останніх років тягнуть на своїх плечах проблеми української економіки і, буквально, рятують її від повного колапсу, нашим урядовцям вигідно їх «не помічати» заради саме таких «позитивних» економічних показників зросту. Кожного дня ми є свідками того, як постають в Україні щораз нові величезні новобудови, супермаркети, прекрасні торгові центри, на дорогах з’являються щораз нові дорогі авто, тощо, а хто ж як не заробітчанин інвестував і інвестує валюту в українську економіку? Ось хто насправді будує українську «незалежну» державу - батрак-нелегал! І в той же час - це величезний професійний людський фактор навмисно витиснутий з соціально-екномічного життя держави. Таким є парадокс «державотворчих» тенденцій і загадка пробуксовки «економічних реформ» у нашій країні.
Необхідно визнати, що витіснення фізично здорового, професійно підготовленого і соціально-активного ядра нації у прірву нелегального заробітчанства не тільки продовжується а й наростає і грозить перетворитись в справжню національну катастрофу. Депопуляція українців уже сягає загрозливого масштабу, такого собі тихого геноциду нації. Згадаймо, під час голодомору 1932-33 років вимерло до 7-мільйонів українців. Приблизно така ж цифра українських громадян покинула на сьогоднішній день Україну. Чого покинула? Через кого покинула? Для чого покинула?
Це є злочинна соціальна політика, яка для самої української держави починає набирати масштабів національної катастрофи. Нас уже не 52 мільйони! Після чергових «доленосних» виборів до українського парламенту, усі ті, хто «волею долі» став «слугою народу», повинні засвоїти собі, що чесна національна політика – це не тільки декларації про «свободу і демократію», а й реальне вирішення проблем української держави і українського народу в цілому.
Прийшов час повернутись лицем до народу і в тому числі і до заробітчанства, оскільки заробітчани не є запасним резервом, про існування якого згадується лише у передвиборчій кампанії, а громадянами України та її постійними інвесторами! Кінець-кінців вже прийшов час стати українським політикам – українськими політиками і думати та дбати про націю по-українськи!
Андрій Грицевич, Рим.
