Кому потрібні “масові перевибори”
12:31 04.05.2007
Привид вештається Україною – привид 1994 року. Так, принаймні,
могли б сказати нинішні учасники політичної боротьби, що пам’ятають свою участь і в
подіях тринадцятирічної давнини. Хоча є й інший відомий вислів: в одну річку не можна
увійти двічі.
Нагадаємо відоме: саме 1994 року відбулися перші, й поки що останні, позачергові вибори Верховної Ради й президента України. Кермо держави замість «національного романтика» (так писала тоді преса) Леоніда Кравчука взяв до рук «червоний директор» Леонід Кучма.
І ось одна зі сторін протистояння сьогоднішнього вирішила звернутися до історичного досвіду. Принаймні, так виглядає. Прийнята 30 квітня вдруге розпущеним парламентом постанова говорить: провести позачергові вибори парламенту й президента «протягом 90 днів» після внесення відповідних змін до законодавства. Але «не пізніше 9 грудня 2007 року».
Таким є обличчя того компромісу, на якому тепер наполягає коаліція. Але… чи наполягає?
Насправді ідея провести разом з дочасними парламентськими і дочасні президентські вибори – не нова. Власне, вона залунала чи не наступного дня після підписання Віктором Ющенком першого указу про розпуск ВР.
Щоправда, всерйоз вона тоді не сприймалася навіть багатьма тими, хто її й озвучував. В цій ініціативі вбачали лише такий собі подвійний піар-хід. З одного боку, пропозиція мусила показати виборцям, що коаліція не боїться народного волевиявлення (адже саме це було її найслабшим місцем її пропаганди). І навіть пропонує розширити його, волевиявлення, межі.
З іншого боку, очевидним було небажання президента включатися до перегонів з дуже непевним результатом. Відтак прив’язка перевиборів парламенту до президентських мусила б вкотре засвідчити: коаліція готова піти на компроміс, але його не хоче «тиран» Ющенко. Що й треба було довести.
Коли наприкінці квітня стало здаватися, що сторони можуть вийти на домовленості, про одночасні вибори забули. Однак чи то коаліціянти стали поводитися надто нахабно, відчуваючи твердість своїх позицій у Конституційному суді, чи то в Ющенка від початку був «план Б», але Президент видав новий відомий указ.
У коаліції «плану Б» не виявилось. Рішучі дії президентської команди із «зачистки» Конституційного суду та Генпрокуратури (ми не обговорюємо тут їхню юридичну бездоганність) лише підсилили паніку в лавах опонентів. Надто покладаючись на «свої» суди та силовиків, ті так і не навчилися діяти в умовах, коли суди й силовики стають «чужими».
За цих умов коаліція в принципі не могла вигадати нічого розумнішого за постанову про проведення одночасних виборів. Більше того, схоже, наразі це є лейтмотивом її публічної діяльності.
Так, 3 травня повноважний представник фракції Регіонів Василь Кисельов запропонував провести референдум, за результатами якого і визначити, якому з органів верховної влади належить віддатися на милість виборця. За пропозицією «регіонала», на плебісцит слід винести три питання: а) чи згодні ви з достроковими виборами ВР, б) чи згодні ви з достроковими виборами президента, в) чи згодні ви з достроковими виборами президента та парламенту одночасно.
Задумка прозора, як сльоза дитини: дехто з «регіоналів» вважає, що реалізації підлягатиме лише той пункт, за який висловиться найбільше громадян. Як не важко здогадатися, під цим пунктом вони бачать пропозицію переобрання президента. В такий спосіб, мовляв, можна діаметрально змінити ситуацію, вийшовши замість перевиборів ВР на перевибори глави держави. Або принаймні пошантажувати Ющенка такою можливістю. (Особливо – додамо в дужках – якщо таку ідею підтримає Юлія Тимошенко; в лавах «регіоналів» чомусь побутує думка, що це можливо).
На жаль, обговорювати цю захопливу можливість далі немає сенсу. Оскільки сам лише жахливий стан, в якому перебуває вітчизняне законодавство про референдум, нівелює будь-які ініціативи такого штибу. А до того ж, в коаліції немає – і вже явно не буде – цілковитого контролю над Центрвиборчокмом. Без якого в такій справі де сядеш, там і злізеш.
Проблема – для коаліції – полягає в тому, що аналогічно виглядає й перспектива дострокових перевиборів без будь-якого референдуму.
Важливий факт: 1994 року загальні перевибори відбулися завдяки компромісу еліт. Тобто цей компроміс було знайдено до, а не після народного волевиявлення. Більше того: президент Кравчук сам ініціював позачергові вибори, оскільки не був упевнений, що за рік його рейтинг не стане ще нижчим. Між іншим, типова європейська практика.
Ющенко перевиборів ініціювати не буде. А без його згоди постанова ВР про те, що слід зробити «не пізніше 9 грудня», має такий самий практичний сенс, як і «референдумні» пропозиції пана Кисельова.
Тож для чого все це робиться? Відповідь тільки одна.
Єдине, на що ще сподіваються в коаліції – домовитись з Ющенком та опозицією про перевибори у максимально зручний для себе термін. Ну, хоча б на ту ж осінь. До слова, Віктор Янукович за останні два тижні двічі висловився, хоча й без ентузіазму, на користь саме такого розвитку подій.
Усі ж інші ініціативи, в тому числі «страшилки» про перевибори – лише предмет дрібного торгу. Та й, зрештою, треба ж чимось себе зайняти численним «спікерам» коаліції, доки їхні боси приймають нелегкі рішення…
Тому привидові 1994 року, швидше за все, не судилося матеріалізуватись на наших теренах найближчим часом.
Інша річ – що станеться після позачергових виборів у новообраному парламенті. Адже хоча його, за Конституцією, президентові не можна буде розпускати протягом року, однак досить 150 депутатам не взяти мандати – і доведеться знову переобирати вищий законодавчий орган.
Втім, це вже інша історія.
